Об’єднана бездумність і безвольність 

дасть стільки, скільки й необ’єднана.

Д. Донцов

1. Історичний контекст.

Історія є не тільки свідком часу,

світлом правди, а також учителькою життя.

О. Гваньїні

Щойно повернулася зі Східної України (Харківщина, Сумщина, Чернігівщина, звідки відомі націоналісти М. Міхновський та Р. Бжеський) – вічного джерела пульсації націоналістичних ідей, пребагатих якісно, але поки що не утверджених кількісно. Дві антагоністичні знакові зустрічі в’їлися у пам’ять: один пан у Сумах доброю українською сказав, що «Україні ніяк не можна без Росії», інший – заговорив уперше українською у свої 60 на Майдані 2004: не хоче й слова чути про «дружбу» з Росією, а ще більше – про теперішню демоліберальну гниль трохи «національних» і трохи «демократичних», бо вони наче трохи вагітні і трохи безплідні.

Чи можна об’єднати ці два погляди? Не треба чекати майбутнього – всі відповіді у минулому. 15 березня 1917 року автор знаменитої націоналістичної «Самостійної України», виданої у Львові 1900 року завдяки прадідові Олега Тягнибока Льонгина Цегельського, створює Центральну Раду, що задекларовує самостійницький устрій України. Довідавшись про це, малоросійська інтелігенція, об’єднана в Товариство українських поступовців та соціялістичні партії, почала творити і свою Центральну Раду, але на засадах федерації, тобто збереження цілісности Росії…

Перед Миколою Міхновським постала дилема: або продовжувати разом з однодумцями розбудовувати Українську Центральну Раду, щоб якнайшвидше проголосити самостійну Україну і викликати звинувачення у розколі «українських патріотичних сил», або з’єднатися в ширшу спілку – на компромісних засадах. Міхновський зробив помилку, якої не зробить Тягнибок, – 29 березня 1917 року дві Центральні Ради злилися.

Це безплідне механічне об’єднання закінчилося повною поразкою УНР на чолі з трохи соціялістами і трохи демократами Грушевським та Винниченком та повним усуненням Міхновського з державницької діяльности, як свого часу Тягнибока з «Нашої України». Почалася довготривала українсько-російська війна, що через власноручне уенерівське роззброєння українців призвела до Крутянської трагедії, муравйовсько-коцюбинськівського вирізування киян, знищення української інтелігенції у 20-70-ті роки, винищення Голодоморами українського селянства, масовою депортацією українців у московські краї, а відтак – повномасштабним духовим виродження українців з теперішнім пріоритетом «хліба і видовищ» типу «З Україною в серці». Страшна і справедлива ціна за об’єднання здорового з хворим. Пандемію заражених годі зупинити і в просторі, і в часі. І нема чого ремствувати, а глибоко думати, щоб кардинально змінюватися.

Не в самому об’єднанні сила, «а в якості, у вартостях, у динамізмі». Що таке хаос? За Д. Донцовим, це «саламаха ріжнородностей, які нормально не бувають і не сміють бути змішані, не можуть бути об’єднані». Наслідком такої мішанини чужорідних елементів стане безнадійне потоплення всього доброго.

«Ось таке об’єднання проповідують наші «тверезі політики», приймаючи до своєї компанії всякого, аби їх тримався і на все годився, не входячи в те, як стоїть справа з його характером, особистою чесністю і ін. Ліплячи такі об’єднання, вони не впорядковують хаосу, а його поглиблюють. […] Завданням часу є не збільшувати хаос, а відділити кукіль від пшениці» (Д. Донцов).

Не може Президент держави чи прем’єр-міністр об’єднуватися з бандитами задля єдности країни (або будь-чого), якщо вони самі не є такими. Єдність бандита зі сторожем закону – не просто деградація основ держави, а людського буття. Аморально прикривати навіть найменшу зраду високими мотивами «реальної політики». Отож, «історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маніяків об’єднання».

Тож чи можна об’єднати позиції моїх недавніх знайомих із Сум? Запитання не просто риторичне. Це руйнування або зцілення держави. Першого як політичного раба треба ізолювати.

2. Ментальний контекст.

Без радикального психічного переродження

проводу – з цієї глини нічого не вийде.

Д. Донцов

Муссоліні 1922 року казав: «З усіх сторін питають мене про програму. Але, на жаль, не програми бракує італійцям, їм бракує людей і волі впровадити програму в життя», позаяк вирішальним чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так «що», як «хто» і «як». Змалку допомагав диктатор батькові-ковалеві згинати на ковадлі розпечене залізо. «Тепер, – казав він в одній промові, – важче маю завдання – згинати людські душі, опановувати мозок і серця нації». Це і є найголовніше завдання проводу держави. За С. Бандерою, «основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини». Не може бути незалежною держава при колоніяльній психіці її провідників і значної частини населення. Мудрий державець повинен спиратися на те, що залежить від нього, а не на те, що залежить від інших (Мак’явелі). Звідси вирослі з цього колоніяльного дерева мутовані крона:

а). непослідовність – як наймарнотніша риса українства і надзвичайно характеристичне окреслення національного руху;

б). примирливість як хвороба нашої «інтелігентської юрби» (Д. Донцов);

в). мішанина в оцінці цінностей як нова ліберальна філософія відносної чи зменшеної моралі;

г). «дурійка об’єднання чистих і нечистих» (Д. Донцов) як вершина псевдомудрости.

Звідки оце наше бажання «йти впоперек волі більшости», ця «ідейна затятість»? «Джерело цього лежить у світі емоцій, активних і сильних. […]. Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками». Криза демократії саме у тому, що вона не може протиставити ворожій собі силі рівновартної сили: «замість духа агресії – дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування» – і жменька свідомих українців з сентиментально-романтичною душею, що об’єдналися знову в УНР без жодної на то підтримки не лише соціяльної маси, але здорового глузду.

«Там, де слабне інстинкт, там слабнуть ідеї і виринають тисячі – «для чого?», відчиняючи навстіж до нашої психіки двері чужим емоціям і думкам». Наш інстинкт не ослабне, бо назва йому СВОБОДА. Щоб ми рухалися наступальніше, з наших ідей треба зробити аксіоми, з переконань – догмати віри, і щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові…

3. Державницький контекст.

Україна має власне призначення і власну містику.

Д. Донцов

Українська держава – це як злагоджена п’ятірня, де кожен палець виконує свою, незамінну функцію: соціяльну, політичну, економічну, юридичну – і найголовнішу – духову.

Центром соціяльної царини є стосунки між людиною та владою. Сьогодні – це стосунки зневаженого від влади українця і відчуженої від нього постколоніяльної, а подекуди і колоніяльної влади. За нашою програмою, саме етнічний українець з національним способом мислення має стати ядром влади.

Політична царина – це стосунки між політичними партіями, в основі яких різні ідеології, однак зі спільною національною ідеєю – незалежною Українською Державою. Натомість сьогодні – це стосунки між псевдо- політичними блоками почасти антиукраїнського чи постколоніяльного напряму, для яких політика – різновид дуже прибуткового бізнесу. Ми змагаємо за відкриту конкуренцію різних ідеологій, а не політтехнологій. Економічна царина – це стосунки передусім між власними конкурентноздатними товарами за рівноваги імпорту та експорту. Натомість маємо олігархічні криміналізовані чужинецькі клани, що обслуговують 2-3 % патологічно багатих п’явок на шиї збіднілого українця. Ми змагаємо за стратегію енергетичної незалежности України, націоналізацію стратегічних підприємств, передавання приватної землі у спадок лише громадянам України та пріоритетний розвиток середнього класу.

Юридична царина – це стосунки між законами. Ще Тацит зауважив: що сильніша держава, то менше має законів. Натомість правовий нігілізм, правові колізії та дика безкарність владоможців заполонили країну. На цьому тлі найблагодатнішою є сила криміналізованої влади у супротиві до сили закону. Ми змагаємо за виборність місцевих суддів, просту процедуру відкликання депутатів, місцевих керівників та суддів і сувору відповідальність перед законом.

Духова, або гуманітарна царина – це стосунки межи душами людськими, втіленими через нашу мову, історію та культуру. За С. Бандерою, «революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости та культури». Поразка у цій царині – фундаментальна причина поразок у всіх інших сферах буття держави. Натомість триває брутальна російська окупація українського інформпростору на тлі злочинної бездіяльности постколоніяльної влади. Ми змагаємо за новий закон «Про захист української мови» та трактування інформпростору держави як чинника національної безпеки.

4. Містичний контекст.

Богам корились ми –

І нам корився світ.

Горацій

Напередодні величних Різдвяних свят пам’ятаймо, що «Християнство – це не рожева водичка гуманности і доброчинности, це релігія войовників Христових, які не уникають конфліктів, не «за хрестом ховаються від сатани» (Т. Шевченко), лише борються з ним під знаком Розп’ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовим і залізним. Душею аскета і воїна» (с. 263). Ізраїльський прем’єр Давид Бен-Ґуріон, один із творців ізраїльської держави, казав: «Хто не вірить в чуда, – той не є реальним політиком». Нашим чудом є наша незламна віра лише у свої сили і лише у власне призначення всупереч усьому. Знаковою для нашого історичного часу є відповідь Христа на численні домагання про його можливе воскресіння: «Чи можете пити чашу, яку я п’ю? Чи нести хрест, що я несу?» (с. 292).

Отже, «Хочемо бути вільними? Не кидаймося справа на ліво і зліва на право! Хай наше слово буде Так або Ні!»

Не інтереси керують політичними змаганнями, а найвищі людські цінності: ПРАВДА, СВОБОДА, ЛЮБОВ, НЕНАВИСТЬ.

ІРИНА ФАРІОН
(виступ у театрі ім. Марії Заньковецької 3 січня 2010 року)